Зворушує мелодія скорботи.
В уяві 33-ій постає.
Незримий відчуваю дотик
Трагедії, що всі думки снує.

Щаслива, бо не бачила я лиха,
Не бачила, як просто на очах
Від голоду вмирає тихо-тихо
Дитя мале у мами на руках.

А смерть-сновида знов людей чатує,
Тенета розставляє смертні скрізь.
Нещадний голод селами лютує,
Вмивається в гіркому морі сліз.
Давно не чути голосу людського,
Ні кішки, ні собак нема ніде.
Горобчики цвірінькають довкола,
Та око зголодніле їх знайде…

- У чому винні Ви, старенька мати?
- Чому голодне стихло немовля?
Хто відповідь правдиву зможе дати?
Лиш пам'ять серця з болем промовля:

- Могли б вони ще жити і творити,
Вітчизну прославляти у віках.
Та голод неможливо припинити,
Якщо він «запланований в верхах».

Ніде нехай такого більш не буде!
Хай день новий життя несе нове.
Вклонімось низько сонцю й хлібу, люди!
В достатку Україна хай живе!